Не кожен з нас встиг прочитати у дитинстві потрібні книжки, а тепер, коли ми всі подорослішали й розуміємося на літературі трохи краще, все частіше помічаємо тексти, з якими варто було б познайомитися значно раніше. Письменниця Оксана Лущевська розповідає про дитячі книжки для тих, хто жаліє, що не мав такого чтива в дитинстві.
«Дитинство надто коротке, щоб прочитати всі важливі дитячі книжки», – зазначає американська дитяча письменниця Наталі Беббіт. У книжці есеїв «Гавкати з великими собаками» Беббіт пише, що діти ростуть швидко, а часу на читання в них із кожним поколінням меншає. Її думки перегукуються з імейлами, які я часто отримую.
Дорослі, що прочитали мої твори для дітей, пишуть: «Шкода, що в моєму дитинстві таких книжок не було». За їхніми словами, у цих книжках читачів приваблюють непрості теми: самотність, розлучення батьків, неприйняття себе та інших, неповага до себе, брак позитивних життєвих моделей, булінг…
Звичайно, такі досвіди так чи інак проживає майже кожна людина – не тільки дорослішаючи, а й упродовж решти життя. Часто дорослі «замикають» двері в складні досвіди, які їх сформували; утім підсвідомість час від часу видає «коди», які свідчать про набуті травматичні життєві ситуації. Щось викликає стрес. Щось лякає. Щось – хвилює. Змушує серце стукотіти, а голову – лускати.
Психологи рекомендують не уникати аналізу й проговорювання досвідів дитинства, адже така практика допомагає здоровому свідомому пізнанню себе й перезавантаженню своїх поглядів на людей і довкілля.
Готуючись до live-читання свого тексту про українську художницю Зінаїду Серебрякову з книжки «Це зробила вона» (на запрошення «Видавництва»), я міркувала, чому для мене вагома ця книжка, чому я писала до неї передмову, чому дописувала текст? Чому обрала художницю з-поміж усіх інших цікавих особистостей? Зрозуміла. Тому що «Шкода, що в моєму дитинстві таких книжок не було».
Коли я обирала собі фах, то обирала практично. Мене цікавило малювання – а вивчала мови і літератури.
Дорослою я вирішила читати про всі цікаві теми в дитячих книжках, чого в моєму дитинстві не було. Я зацікавилася настільки, що навіть захистила дисертацію на тему читання книжок-картинок вчителями. Вірю: світ дитячої літератури і світ дорослих досвідів мандрують руч-об-руч. У цьому матеріалі я напишу про дитячі книжки для читачів, які жаліють, що не мали такого читання в дитинстві.
Джури козака Швайки
Володимир Рутківський. Джури козака Швайки. Ілюстрації Максима Паленко. – Київ, А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2009. – 430 ст.
Перша книжка, якої в мене не було – це «Джури козака Швайки» (власне, йдеться про всю серію). Це гостросюжетний історичний роман, де якісно й динамічно описані козацькі пригоди. Якби я в дитинстві прочитала про козаків у Рутківського, то історія стала б для мене куди цікавішою і живішою, ніж у підручниках і брошурах 90-х. Загалом, ми, діти, багато читали дорослих історичних повістей. Пригадую, що на домашньому карантині я навіть спромоглася прочитати книжку «Прапороносці» (наскрізно радянську).
«Джури козака Швайки» могли б відіграти значну роль у формуванні моєї українськости. Вважаю, що якщо є дорослі читачі, які досі не прочитали цієї серії, то це може бути на часі. Адже формування культурних цінностей і культурної ідентифікації – це «робота» кожного з нас. Щоб не лише встановити їх для себе, але й передавати наступним поколінням.
Зелена квітка тиші
Михайло Григорів. Зелена квітка тиші. Ілюстрації Володимира Штанко. – Київ, Грані-Т, 2010. – 56 ст.
Друга книжка, якої мені бракувало, – це «Зелена квітка тиші» поета Михайла Григоріва. Автор присвятив збірку віршів доньці Марії. Ця книжка маленьких ліричних верлібрів навчила б мене помічати внутрішню тишу. Нині навіть в англомовних школах практикують майндфулнес-сесії. Це практика усвідомлення своїх думок, емоцій, досвідів у цю мить життя. Григорів пише: «розливає тишу/зелена квітка тиші – /заховатися у ній/чи як?..» Пригадую, як ми ховалися в школі. Часто – від учителів, директора, завучів, батьків чи дітей, які цькували нас. Якби ми вміли практикувати тишу і більше впорядковували такий досвід, довкола не було б так багато травмованих дорослих.
Раджу також звернути увагу на книжку-картинку Галини Ткачук і Насті Сорожинської «Моя найтихіша книжка», де йдеться про вміння творити тишу всередині себе. А ще – книжку Галини Кирпи та Анни Хоменко «Дивний лис і дивний ліс», де в кожному рядку ви смакуватимете свою присутність, немов насправді пройдете сесію-майндфулнес.
А після читання зробите видих: як прекрасно жити!
Суперклей для вази
Ольга Купріян. Суперклей для вази. Ілюстрації Оксани Драчковської. – Харків, Ранок, 2018. – 30 ст.
Третя книжка, яка стала б мені у пригоді в дитинстві – «Суперклей для вази» Ольги Купріян і Оксани Драчковської. Усім дітям, які зростають у родинах, хоч раз та випадає почути суперечки батьків. Цей досвід розбурхує маси різних емоцій, утім завжди хочеться одного: зупинити сварку. «Мамо, це ж СУПЕРКЛЕЙ! Він клеїть УСЕ!» – каже головний персонаж книжки-картинки. Як і цей хлопчик, ми в дитинстві збирали «розбиті скельця» розмов між батьками і мріяли, що як ми будемо дорослими, у нас такого не буде. Цю книжку важливо прочитати, якщо ви досі вірите, що чогось неуникного можна уникнути. Адже кожен може працювати із «суперклеєм» і переглянути свої цінності щодо родини й побуту. Тим, у кого підростають юні читачі, книжка стане «дзеркальцем», у якому можна підгледіти не найкращу версію себе. Нещодавно Тетяна Стус, фахівчиня з промоції читання й авторка дитячих книжок, згадувала цю книжку-картинку як можливість книжкотерапії для дорослих.
Я – Кіліманджаро
Валя Вздульська. Я — Кіліманджаро. Ілюстрації Лариси Чайки. – Харків, Крокус, 2019. – 32 ст.
Четверта книжка – написана верлібром повістина «Я – Кіліманджаро» Валентини Вздульської та Лариси Чайки. У ній є такі строфи: «Я не знаю, навіщо я/Ущипнула того хлопчика, тату…» Або: «Мамо, не сердься, будь ласка… /Коли ти сердишся, /Я – пустеля». Хто не переживав такого? «Ущипнути» когось на емоціях, спустошитися? Словесно такі досвіди ми проживаємо ледь не щодня, хай навіть несвідомо. У цьому циклі віршів, де головна героїня розповідає нам про свої почуття і емоції, відображається наше щодення. Інколи замість того, щоб рости вище, рости до мудрості, ми грузнемо у своїх емоційних пластах. І лише мріємо про своє краще «я». Часто бачимо в дітях себе, але кращих себе. Утім кожен із нас може стати «Кіліманджаро», може стати горою для себе та інших. Для цього потрібно усвідомлювати і проживати свої емоції, аналізуючи їх. Книжка «Я – Кіліманджаро» є таким собі запрошенням не лише смакувати читання, але й вдатися до якісного самоаналізу.
Історія, яку розповіла Жука
Грася Олійко. Історія, яку розповіла Жука. – Львів: ВСЛ, 2019. – 36 ст.
П’ята книжка, яка б мені знадобилася в дитинстві – це «Жука» Грасі Олійко. Я зростала в містечку й часто відвідувала село. Довкола мене було багато бездомних котів і собак. Щоб позбутися цуценят чи кошенят, їх часто вивозили до лісу чи топили. Коли я дізнавалася про такі випадки, мене огортав страх. Чиєсь життя наскільки залежить від інших… Утім були люди, які рятували цуценят і кошенят, підбираючи їх, даючи їм домівку. Книжка показує, що інші є, є однодумці. «Я дуже люблю своїх людей, вони у мене – найкращі» – думає Жука. Це така собі мантра, яка може допомогти нам, дорослим і малим, у непростий час у всіх сенсах.
У дитинстві я б додивилася до дірок книжки Мар’яни Прохасько із серії «Кучеряві». Лише в дорослому віці я дізналася, що книжки бувають без слів. А картинки – не лише прикрашають, а мають багато важливих функцій. Вони слугують нам за візуальні коди. Якщо ми навчаємось зчитувати їх, то стаємо візуально грамотними.
У цій серії родина Кучерявих має багато щоденних упізнаваних досвідів, але найбільше мені подобається книжка «Кучеряві відмовляються від ялинки на Різдво». Ця книжка, вважаю, гарно читалася б разом із книжкою-картинкою «День народження ялинки» Оксани Булої. У ній теж є віра, що світ можна врятувати, якщо відповідально діяти разом. Завдяки цим книжками, ви заряджатиметеся оптимізмом і активізмом.
Оця Марія звірів малювала
Світлана Тараторіна. Оця Марія звірів малювала. Ілюстрації Наталі Левицької. – Київ, Видавництво, 2020. – 68 ст.
Остання книжка у списку – «Оця Марія звірів малювала» Світлани Тараторіної і Наталі Левицької – розповідає про дитинство відомої, культової навіть, української художниці Марії Примаченко. Для мене ця книжка – продовження, чи радше розширення ідеї двотомника «Це зробила вона» і «Це теж зробила вона». Якщо двотомник цікаво розповідає про визначних українок, то «Оця Марія звірів малювала» – це розширена охудожнена біографія. Це книжка-твердження: Марія змогла – зможеш і ти.
Програмування себе на позитив. Так урешті звучить надія, яка є рушієм багатьох прекрасних, великих і малих, дій. Не важливо, що Марія жила в непрості часи, важливо, що попри все вона обрала бачити дивовижне, вона обрала збагачувати себе. І ця її ціль насправді складалася з досить очевидних повсякденних кроків: робити те, що вмієш найкраще. Робити те, що хочеш найбільше. Рішення робити рух назустріч собі завжди дарує спокій.
Думаю, якби я прочитала книжку про Марію Примаченко в дитинстві, то мала б досвід у кількох речах. Як каже одна з моїх юних учениць: я би краще розуміла, що складно не лише мені, а їм до нас було дуже складно. Ми часто не маємо досвіду споглядання себе з певної історичної перспективи. Ця книжка заохотить вас дізнатися більше про себе в культурному контексті своєї країни.
Досі, коли я чую, що дитяча література тільки для дітей, – дивуюся. Адже це далеко не так: сьогодні дитячі книжки торкаються таких розмаїтих тем! Дорослим уже час запастися ліхтариками, щоб, поцупивши книжки своїх дітей, ховатися під ковдру й читати до самого ранку. Сподіваюся, що ці дитячі та підліткові книжки наповнюватимуть вас. Читаючи їх, ви не лише отримаєте насолоду, але й нагоду переосмислити дитячі досвіди, які впливають на внутрішній добробут і щодення. Звертайтеся до дитячих і підліткових книжок, адже в них може бути сховане ваше «дзеркальце» чи ваш «ключ» для орієнтирів у собі та у світі.
