Korydor — онлайн-журнал про сучасну культуру
6 БЕРЕЗНЯ 2021
Без Оксани Лущевської годі уявити сучасну українську дитячу літературу. Її книжками діти зачитуються з ліхтариком під ковдрою, вона консультує провідні українські видавництва у розробці літературних проєктів, у 2017 році її повість «Вітер з-під сонця» потрапила до переліку 200 найкращих книжок світу за версією престижного каталогу «White Ravens». Письменниця, поетка, літературознавиця та докторка наук у галузі освіти в Університеті Джорджії, вона понад 17 років мешкає у США, але «живе» українською дитячою літературою. Ми говорили про те, яких «книжок-дзеркал» бракує українським дітям, як верлібр стає універсальною мовою для складних емоцій та чому дитяча література потребує не моралізаторів, а «трикстерів».
Катерина Кисельова: Я хочу почати нашу розмову з невеличкої провокації: якби вам треба було просто зараз написати книжку про себе, що це була б за історія?
Оксана Лущевська: Так, це справді провокація, і я уже в ній однією ногою — зараз багато роздумую, звідки в мене взялися ці письменницькі сторони. Це була б історія про людину, яка обманювала, і через ці обмани знаходила щось цікаве. Це обмани, коли хочеш сказати правду, але неправда звучить краще. Зазвичай брехню розглядають як щось негативне, але якщо запитати дітей, вони всі зізнаються, що обманюють. Я справді багато обманювала, коли зростала, і певно це додало до розвитку фантазії. Я би також наголосила, що не була читачкою. Це важливо, адже зараз я маю ступінь PhD з дитячої літератури, проте ніколи не була дитиною, яка гризла граніт науки. Я знаходила щось захопливе, при тому писала й досі пишу з помилками. Це була би книжка про дитину, яка в сірій реальності шукала цікавіших створених структур, пробувала бути сміливою. А ще це точно була б історія, здатна надихнути інших дітей, які хочуть писати, але вважають, що письменниками стають лише ті, хто томами поглинає літературу в дитинстві і пише без помилок.
К. К.: Ми торкнулися теми обману — цікаво, що у фольклорній традиції існує складніше трактування цього явища. Обман — не завжди однозначно щось погане, часто це хитрощі, здатність розуму викрутитись із халепи, таке інтелектуальне штукарство.
О. Л.: Я працюю з фольклором дуже багато, адже це джерело для фентезі та багатьох сучасних літературних казок. Є такий персонаж — трикстер: мудрий обманщик, що завжди знаходить вихід до тієї точки опори, яка йому потрібна. Часто він іде не прямим шляхом, а через нарощування різних фантазій. Мені здається, цей образ дуже важливий для ідентифікації українців. Ми сьогодні існуємо завдяки тому, що самі також трішки трикстери: такі добрі мудрі підбрехачі, здатні створити власну реальність. І це досі не проговорено в українському дитліті.
К. К.: У нас є цей імператив — насичувати дитячі твори повчаннями.
О. Л.: Вочевидь, це прийшло до нас із радянською спадщиною. Починаючи від 1921–22 років дитяча література в Україні отримала курс на моралізаторство і виховання покірної радянської людини. Фактично до 90-х років ми читали те, що моралізує, наставляє, але не захоплює. Тому нам, автор(к)ам сучасної дитячої літератури, сьогодні вкрай необхідно перезавантажити власну начитку українських народних казок і легенд. Тоді зможемо написати історії, які будуть перегукуватися з глобальними історіями людяності, але водночас матимемо власні культурні ідентифікатори. Не можу сказати, що нам конче треба витягнути Котигорошка, але в кожній українській народній казці є персонаж, із якого можна зробити нашого сучасного супергероя. Нещодавно переглянула новий анімаційний фільм Томма Мура «Wolfwalkers» — він укотре звернувся до кельтських традицій. Здавалося б, ну скільки можна? А виявляється — можна, цим він і прикметний. Мені б хотілося, щоб у нас також були свої міцні маркери, які ми перезавантажимо з українських легенд, фольклорів і навіть приказок, бо цього маємо так багато. Треба працювати над створенням структури українських персонажів і наших ландшафтів, які будуть вирізняти образ України на мапі глобальної дитячої літератури.
К. К.: Традиційно наприкінці року присуджують престижні літературні нагороди. Про які тенденції американської дитячої літератури ми маємо знати? Як автори працюють із локальними персонажами для розкриття глобальних тем?
О. Л.: Ми часто йдемо шляхом перекладу: ось які чудові книжки вийшли у США, давайте перекладемо. Натомість, варто замислюватися, чому ці книжки здобули нагороди, чому вони такі вагомі. Цього року відзначили книжки, які говорять про соціальне. Але не в сенсі проблем, із якими ми стикнулися у 2020 році, а про те, що буде нами рухати і в майбутньому. Наприклад, книжка «Ми — захисники води» («We Are Water Protectors», текст Carole Lindstrom, ілюстрації Michaela Goade) отримала престижну Медаль Кальдекотта як найкраще ілюстроване видання. Але це ще й багатющий текст: історія про те, як спільноти корінних американців відстоювали чистоту води та каналів. Ми вже говорили про фольклор, тут це вдало обіграно: за віруваннями корінного населення, одна з їхніх функцій — «бути оберігачами води». Для України актуальна проблема винищення Карпат. Нам дуже потрібна культурно маркована книжка про міфологію Карпат — це буде неймовірно українсько. Ось подібні паралелі нам варто проводити.
Медаль Джона Ньюбері отримала книжка-фентезі «Коли впіймаєш тигра» («When You Trap a Tiger» авторства Tae Keller) на основі корейського фольклору: сучасна дівчинка дізнається, що вона корейського походження і переповідає традиційну корейську казку. Тут головне не те, що це фентезі, а те, що нам досі важливо говорити про ідентичність і показувати історії меншин.
Книжка, що отримала азіатсько-тихоокеанську медаль, «Лотос прерії» («Prairie Lotus», Linda Sue Park) — це переповідання класичної історії «Будиночок у прерії», але з точки зору китайської дівчинки. Китайці історично переживали багато цькування через стереотипи. Тож медалі цього року — це дороговкази для нас, підказка, куди рухатися і як якісно розвивати свою дитячу літературу.
К. К.: Чи були вже осмислення теми самотності, ізоляції, страху втрати близьких? Чи працює це так швидко в американській літературі, що про пандемію й локдаун вже з’явилися дитячі книжки?
О. Л.: Так, звісно. По-перше, це книжка «And the People Stayed Home» («І люди залишилися вдома»): про звичайний побут людей у будинку, як вони живуть і спілкуються в умовах самоізоляції. Це книжка-картинка, красива, якісна й історично необхідна. Вона цікава тим, що не спекулює на темі ковіду, але говорить про досвід ізоляції: що таке залишатися людиною на тлі тривожних новин. По-друге, книжка «Сама» («Alone», Megan E. Freeman) Це дистопія про підлітку: у місті сталася катастрофа, коли дівчина повернулася додому, виявила, що геть сама, в компанії лише сусідського пса. Це якраз проговорювання теми, як діти проживали самоізоляцію. Адже батьки далі мали працювати, а діти залишалися самі й мали якось пояснити собі ситуацію, дати раду з власною самотністю. Книжка майже на 400 сторінок написана верлібром.
К. К.: Такий об’єм тексту написаний верлібром — це теж трикстерство: як по-хорошому обдурити підлітка і всадити його за книжку?
О. Л.: Абсолютно! Якщо це буде прозова книжка на 400 сторінок, дитина-підліток одразу злякається і не візьметься читати. А коли бачать форму верлібру, де на всю сторінку може бути лише одне слово, таку книжку вони подужають. До того ж, верлібр дуже нагадує пости в інстаграмі чи інших соцмережах: це стисла, фрагментарна структура мови, яка дуже близька підліткам. Я вражена, наскільки верлібр набирає популярності: його використовують для проговорення серйозних тем — досвіду ізоляції, страху, життєвого емоційного пориву, є навіть історичні книжки написані верлібром. І це теж дуже сильно, адже часто історія для дітей пласка, а верлібр додає їй емоційної фактури.
Чим живуть діти? Вони виплескують емоції у соціальні мережі, а верлібр — це емоції, вихлюпнуті в добре написаний текст. В Україні є дискурс, що ми дуже поетична нація, а наша мова, за браком кращого слова, солов’їна. І ось американці беруть традицію верлібру від Волта Вітмена і пускають її у практичне русло. Ми йдемо від Лесі Українки та Франка, які також писали верлібром, маємо верлібри актуальних Голобородька та Григоріва. Маємо цілу школу верлібру (але це вже інша розмова). Але ми не використовуємо верлібр належно. Від видавництв я чула таке: “В нас іще не готова аудиторія”. Усі ці пласти треба перезавантажити, щоби підійти до практики читання по-новому, і аудиторію таким чином розвивати і множити.
К. К.: Цього року ми почули, як поезія звучала на інавгурації новообраного президента США. Що означає потужний виступ Аманди Горман для американської літератури та для літератури загалом?
О. Л.: Згадайте збірку Волта Вітмена «Листя трави» — це висловлення того, що не можна було сказати простішою мовою. Вітмен написав «Я варився, варився, варився, а Емерсон довів мене до кипіння». Можна провести паралель із сьогоденням: голос цієї поетки варився, варився у соціумі, і вона довела його до кипіння — показала, як історія дивиться на нас, а ми по суті завжди дивимося в очі історії — ми творимо її сьогодні. Аманду Горман дуже підтримує молодь, їй 20 років, вона походить зі слем\реперських\стріт культур. У США дуже розвинута культура слему. Я була на кількох таких виступах — це мега класні події, які хочеться запозичувати, щоб розвивати слово, ритміку та ідентичність через верлібр. Гадаю, цей виступ означує повернення до цієї культури. Аманда Горман уже була добре читаною авторкою у певних колах, а тепер вона залоскотала по нервах широкого кола людей — це, в хорошому сенсі, крок зближення високої культури й широких мас.
К. К.: Американська дослідниця дитячої літератури і мультикультуралізму Рудін Сімс Бішоп (Rudine Sims Bishop) запропонувала вдалу метафору про книжки-дзеркала і книжки-вікна, де читач може побачити себе та іншого. Яких дзеркал і вікон бракує в українському дитліті?
О. Л.: Окрім дзеркал і вікон, є ще книжки-двері. «Дверей» якраз в українській літературі аж забагато — маємо вдосталь перекладних книжок. Книжки-дзеркала говорять якраз про ідентичність, щоб людина бачила себе активною у своїй країні, хотіла діяти, мала перед собою українські моделі. Якими мають бути ці книжки-дзеркала? Та такими ж, як і самі українці — дуже різними, і таких історій має бути багато. Американська письменниця Джуді Блум, її видали українською у 2020 році, каже: make thеm feel normal — зробіть так, щоб вони почувалися нормальними. Мені хочеться саме цього в українській дитячій літературі: щоб українські діти, незалежно від гендерних, соціальних, яких завгодно ідентичностей, щоб ось ця комплексна особистість української дитини була репрезентована. Така дитина впізнає себе у дзеркалі і має впізнавати себе в книжці.
Я би хотіла бачити книжки про зростання, про фемінність і маскулінність, про сімейні проблеми й радості, про непрості обставини, про прості обставини, про хобі, про українські рольові моделі. Про дзеркала цього року я сама мала цікавий досвід: ми з чоловіком винаймаємо житло, і саме в період ізоляції я помітила власну відсутність у цьому будинку — тут було мало дзеркал. За 2020 рік у нас у будинку з’явилося 4 нові люстра. Я думала, а як це працює для дітей в літературі: як це — читати, і не бачити себе? Ось я, звичайна тальнівська дівчинка, що не відкрию — чи глянець, чи якусь книжку, а мене там немає. Україна не цікава українцям. Звісно, є проєкт Ukrainer, але назагал масовий український читач-дитина більше знає, що відбувається біля Білого Дому, ніж у маленькому місті Умань чи Володимир-Волинському. Ну серйозно, скільки ви читали якісних виписаних українських ландшафтів, де відбуваються події книжки? Така відсутність вражає, бентежить і непокоїть. Від авторів я чекаю правильно виставлених великих світових і великих локальних дискурсів. Книжка має нести меседж, що хоч світ сьогодні глобальний, ми у ньому локальні.
К. К.: До речі, про глобальне й локальне. Як вам вдається жити на дві літератури?
О. Л.: Коли я вступала до американської докторантури, університет зібрав велику комісію обговорення для цього. Вони мене запитали: “Хто ви є для української літератури?” Я так розгубилася тоді, відповіла: «Я просто живу в ній». Так воно є і досі. Понад 17 років я мешкаю у США і кажу, що Україна — мій дім, а Шарлот — моє місто (десь так за Гертрудою Стайн). Дитяча література — моє велике захоплення, яке переросло у професію. Ми часто питаємо себе, якою буде наступна генерація? Дитяча література може дати не відповіді, але багато дороговказів. Мені пишуть українські діти як авторці. Коли я їм відповідаю, я просто літаю: бо я дала відповідь на їхні запитання і написала «Я не знаю». Але ж мені 39 і я не знаю, а їм по 10 — і вони теж не знають. Гадаю, їм від цього стало простіше, окриленіше, вони зрозуміли, що нормальні. Як кажуть, це ОК просто бути ОК.
К. К.: Які книжки стали опорами для вас минулого року?
О. Л.: Мені того року допомогла книжка Курта Воннеґута «Пожалійте читача: письмо зі стилем», навіть не так — книжка, написана його колегою Сюзанн МакКоннелл, по смерті Воннеґута. Вона відвідувала всі можливі його лекції щодо письма й знала його життєвий досвід. Книжку створили так, ніби це була співпраця Воннеґута й авторки, ніби він передав їй цю працю наприкінці свого життя. Життя Воннеґута було складне — якщо пригадати події з твору «Бійня номер п’ять», то ситуація з ковідом вже не виглядає так безнадійно. Я маю таке хобі: коли нічого не роблю, читаю книжки про те, як писати книжки.
Підтримала книжка Стівена Кінга: якось він потрапив у аварію і не мав змоги ходити, а письмовий стіл врятував його від буднів. «Так, але…» Тараса Прохаська — це мій must переглядань і перечитувань. У нашому читацькому дитячому клубі діти теж були налякані, ізольовані, делокалізовані, не знали, що далі робити. І тут мені допомогла книжка Валі Вздульської «Я — Кіліманджаро» про те, як знайти в собі Кіліманджаро за складних обставин. А ще — «Моє щасливе життя» Рус Лагеркранц та Еви Еріксон. Головна персонажка Дані втратила маму, але не хоче пам’ятати погані моменти і зосереджуватися на них, вона хоче бачити щастя.
Ми з дітьми обговорювали, як бачити хороше, коли дорослі налякані, як ставати опорою для дорослих, які уникають розмов про складне. Звісно, минулого року мені бракувало можливості полетіти в Україну. Я ловила розбурхану й стривожену енергію колег і вирішила зосередитися на викладацькій діяльності. На вебінарах ми з групою авторів працювали над тим, куди рухати українську дитячу літературу, коли криза мине й ми зможемо розморозити свої проєкти. Мені здається, нам треба формувати коло різнодумців, у якому ми могли би спілкуватися й на гострі та провокативні, і на зовсім пухнасті теми, і таким чином будемо зменшувати власну ізоляцію й тривожність у соцмережах. Зараз бачу, що в Україні сформувалася група молодих авторів, які шукають, як вийти з моралізаторської пострадянської літератури, яка досі сидить у нас. Нам важливо не переймати все в американських авторів, а розуміти, де можливі точки дотику, іти за сучасними моделями, але пробуджувати самобутність.
Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.